Російська армія отримує іноземців не з одного джерела. Частина людей приїжджає до Росії вже після пропозиції військової служби, частину шукають через посередників, які раніше займалися трудовою міграцією, а частина опиняється в російській армії вже після того, як кілька місяців або років прожила в країні. Але за різними маршрутами поступово проявляється одна й та сама система.
Людину знаходять там, де вона шукає роботу або намагається зберегти право перебувати в Росії, пропонують їй гроші, громадянство або легалізацію, а потім передають у військову інфраструктуру. В окремих випадках між оголошенням і контрактом справді стоять приватні агенти. Далі з’являється вже російська держава: військкомат, пункт відбору, медична комісія, Міноборони та військова частина.
Було б неправильно вважати, що всі іноземці опиняються в російській армії через обман. Є й інша категорія — люди, які розуміють, що підписують саме військовий контракт, і свідомо йдуть на це заради грошей, громадянства або іншого особистого мотиву. У таких випадках питання полягає в тому, наскільки вони розуміли реальні умови. Куди їх відправлять, яку підготовку вони пройдуть, що станеться після підписання контракту і наскільки обіцянки посередника збігаються з документами Міноборони. Історії людей, які приїхали до Росії з Непалу, Куби, Кенії чи інших країн, не можна автоматично об’єднувати в одну категорію.
У Непалі перший етап відновлюється за репортажем, а не за судовим актом. За даними розслідування Nepali Times, посередниками були Мохан Олі та його брат Радж. Це були не російські військові, а місцеві агенти. 5 квітня 2024 року Крітху Бхандарі передала міністру внутрішніх справ Рабі Ламічхане список із 61 імені. Поліція затримала 22 трудових агентів, турагентів і колишніх військових, зокрема Харі БК. Справу проти чотирьох передали до окружного суду Катманду, але їх, як пише видання, виправдали через недостатність доказів. Бхандарі пов’язує це з політичними зв’язками. Це її оцінка, а не встановлена судом причина.
На Кубі маршрут закінчувався в тій самій російській системі. Олена Смирнова, 41-річна турагентка з Рязані, публікувала оголошення іспанською, оплачувала переліт з Гавани та житло, а потім, згідно з листом, який отримало розслідування RFE/RL, її адвокат Сергій Поселягін 23 жовтня 2024 року писав, що витрати стягували вже після укладення контракту. У тому ж листі захист стверджував, що вона брала участь у наборі понад 3 тис. іноземців. Це позиція адвоката, а не реєстр Міноборони. Дві заяви до поліції подали 25 квітня 2024 року, третю — наступного дня. Того ж місяця Смирнову затримали за звинуваченням у крадіжці.
У Кенії ще один маршрут простежило розслідування, як показав матеріал Citizen TV. Російського співрозмовника, який представлявся як «Майк», журналісти ідентифікували як Михайла Ляпіна. Кандидатам називали вік від 21 до 47 років, річний контракт, одноразовий бонус близько 1,6 млн шилінгів, щомісячну виплату 280 тис. та агентський збір 650 тис. В окремому листуванні фігурували платежі під час виїзду. Це свідчення джерела всередині схеми, а не судовий акт. МЗС Кенії в офіційному брифінгу писало, що мережі вербування, за оцінками, досі працюють і в Кенії, і в Росії, згідно із заявою. До цього моменту російська армія може взагалі не з’являтися в полі зору людини.
Непалець платить посереднику $5–7 тис. наперед. У рязанській схемі витрати на поїздку спочатку покривав рекрутер, а потім повертав їх через банківську картку. Кенієць платив агентству. Після приїзду ці різні фінансові маршрути впираються в одну й ту саму процедуру — російську військову систему. Хагендра Кхатри з Ролпи, за його словами в розслідуваннях, заплатив Олі близько $7 тис. На рейсі до Москви, за його словами, перебувало близько 50 непальців. У Внуково групу зустрів агент Олі, який відвіз людей до навчального центру.
Після цього вже починався російський етап: медичний огляд, контракт із Міноборони, військова частина. У кубинському випадку ця сама межа простежується за документами. У вересні 2023 року опубліковано близько 122 сканів кубинських паспортів та іспаномовні контракти з частиною в Тулі, як випливає з витоку. Вони перебували в пошті майора Антона Валентиновича Перевозчикова. У контрактах фігурували 195 тис. рублів одноразово та від 204 тис. рублів на місяць. Перевозчиков свою роль у листуванні не заперечував.
Кхатри розумів, що підписує військовий контракт. За його словами, документ він перекладав непальською через Google, як описувало розслідування. Сам по собі підписаний іноземцем контракт не доводить, що його було ошукано. Кандидат може знати, що підписує контракт із Міноборони, але не знати, до якого підрозділу його направлять і чи опиниться він на передовій. Опублікованого договору, який показував би, що російське Міноборони офіційно доручало Олі або Смирновій шукати іноземців, немає. Після прибуття людини державна участь уже фіксується безпосередньо: пункт відбору, військкомат, медична комісія, контракт із Міноборони та розподіл до частини.
У 2026 році географія вербування не обмежувалася країнами, які вже фігурували в розслідуваннях про Непал, Кубу та Кенію. У серпні українська Служба зовнішньої розвідки повідомила про документи щонайменше на вісьмох громадян Індонезії, яких залучили до російської окупаційної армії. За даними відомства, їм пропонували високу оплату, небойові посади та спрощене отримання російського громадянства. Розвідка зазначала, що подібну модель раніше застосовували щодо громадян інших країн, зокрема Непалу, Куби, Кенії та Індії. Водночас оприлюднені дані не дають змоги встановити, скільки індонезійців уже підписали контракти та скільки з них потрапили на передову.
У вересні українська зовнішня розвідка повідомила про інший напрямок — Ємен. За даними відомства, Росія планувала залучити до війни щонайменше 27 громадян цієї країни. Це свідчить про розширення географії пошуку потенційних військовослужбовців, однак саму цифру не можна трактувати як кількість людей, які вже уклали контракти або прибули на фронт.
Російська система вербування іноземців
У квітні 2026 року українська розвідка описала цю частину схеми. За даними проєкту ГУР «Хочу жити», у всіх федеральних округах провели перевірки чисельності чоловіків-іноземців віком від 18 до 60 років. Військкоматам, стверджує ГУР, довели показники: залучити від 0,5% до 3,5% іноземців у кожному регіоні. Для цього в Росії діяли 97 пунктів відбору, а план Міноборони на 2026 рік становив щонайменше 18,5 тис. іноземних громадян. Це оцінка української розвідки, а не опублікований російський план набору.
У відкритих документах не простежується система міждержавних договорів про направлення громадян Непалу, Куби, Кенії чи Індії до російської армії. Іноземний громадянин проходить російський відбір і укладає індивідуальний контракт. Для оформлення людини російській державі формально не потрібен договір з урядом її країни. У жовтні 2026 року МЗС Непалу на двосторонніх консультаціях з Росією окремо порушило долю непальців у російській армії, зниклих, полонених в Україні та компенсації, згідно з повідомленням міністерства.
Іноземців розглядають не лише як потенційних добровольців. У серпні 2026 року заступник начальника ГУР Вадим Скібіцький говорив, що втрати вже перевищують місячний набір: у червні загальні втрати були близько 39 тис. проти 36 тис. контрактів, у липні — не менше 40 тис. убитими і пораненими проти близько 39 тис. контрактів, за його словами в інтерв’ю.
Начальник ГУР Олег Іващенко у вересні 2026 року заявив, що Росія використовує громадян понад 40 країн, передусім із Центральної Азії, Африки та Латинської Америки, як повідомляло ГУР. За його словами, їх переважно направляють до штурмових підрозділів, а в російських перехопленнях самих іноземців називають «союзниками» і нерідко відправляють попереду російських військовослужбовців.
У червні 2026 року через «Хочу жити» вперше здався громадянин Таджикистану, який кілька років працював у Росії, як повідомило ГУР. За даними ГУР, перед відправленням на фронт його затримали та пригрозили депортацією, щоб уникнути висилки, він підписав контракт. Після двох тижнів без їжі та води він разом з іншим військовослужбовцем звернувся до проєкту. Українські оператори БПЛА 66-ї окремої механізованої бригади супроводжували їхній маршрут виходу, а ГУР і Третій армійський корпус організували евакуацію.
В інтерв’ю проєкту він говорив уже не про рекламну пропозицію, а про те, що відбувалося після контракту, як видно з запису. За його словами, командир роти вимагав внесок близько 300 тис. рублів на безпеку роти, форму і дрони. Це його свідчення після полону, а не підтвердження для кожного підрозділу. Петро Яценко, представник Координаційного штабу, у червні 2026 року говорив, що в українському полоні перебувають представники майже 50 національностей, як він сказав в ефірі.
Для кубинця російська армія спочатку має стати причиною перельоту. Для таджика або узбека вона може з’явитися тоді, коли людина вже перебуває в Росії і стикається з проблемами з документами. ГУР описує кілька таких інструментів: завершення перебування, адміністративне затримання і контракт як альтернативу депортації.
ГУР повідомляло про громадянина Маврикію Стівена Боакіє Пракаша, який 22 червня 2025 року приїхав до Санкт-Петербурга як турист, за повідомленням розвідки. 21 серпня російська влада оштрафувала його на 7 тис. рублів за незаконне перебування, а потім, за версією української розвідки, запропонувала короткостроковий контракт. Пракаш погодився, пройшов близько тижня підготовки та був направлений до штурмового підрозділу. Орієнтовно в грудні 2025 року його ліквідували під час спроби перетину кордону в Сумській області.
Історія Крішни Бахадура Шахі відома з репортажу, а не з медичного висновку. Якписала газета, він заплатив $5,6 тис. Йому обіцяли близько $2,2 тис. на місяць. Після двох тижнів підготовки замість обіцяних трьох місяців його відправили під Донецьк, де він отримав шість кульових поранень. Перша спроба втечі, за його словами, зірвалася. Сім’я позичила близько $8 тис. на наступну. The New York Times звірила розповідь із документами. Це не судове рішення.
Умови контракту і реалії служби
У березні 2024 року українські військові взяли в полон кубинця Франка Даріо Яроссея Манфугу. В інтерв’ю «Схемам» він розповідав, що шукав заробіток, побачив оголошення про набір різноробочих і полетів до Росії, розраховуючи працювати на будівництві, як передавало розслідування. Згодом він підписав російський військовий контракт, але стверджував, що не зрозумів його змісту. За його словами, за відмову виконувати накази їх позбавляли їжі.
Сахіл Маджотхі, 22-річний житель Морбі, приїхав до Росії навчатися, як писало видання. Після захоплення він говорив, що його звинуватили в наркотиках і армія стала способом уникнути в’язниці. На позиціях він пробув кілька днів і здався. Мартін Мбуру вилетів із Найробі 21 жовтня 2025 року рейсом Air Arabia, за даними агентства. Родина розповідала, що він їхав працювати водієм або охоронцем за 250 тис. шилінгів на місяць. За даними Bloomberg, підготовка тривала три дні. МЗС Кенії писало, що повідомлення вказують на понад двісті кенійців, які могли вступити до російської армії, згідно із заявою.
Речник Сил оборони півдня Владислав Волошин описував окремий штурмовий підрозділ, укомплектований громадянами Східної та Центральної Азії, арабських держав і африканських країн. За його словами в коментарі виданню, їх відправляють у бій парами, наприклад в’єтнамця і кубинця, з кількома магазинами і пляшкою води, як він розповів. Це його досвід одного напрямку, не офіційне зведення.
На іншому рівні працює громадянство. Указ від 4 січня 2024 року дозволив іноземцям, які уклали контракт, і членам їхніх сімей подаватися на російське громадянство, як повідомляло агентство. Для посередника це перетворювалося на обіцянку паспорта. Скільки іноземців фактично отримали паспорти завдяки службі, публічно не розкрито.
Фінансова сторона залучення іноземців
Гроші залишаються головною універсальною мовою цієї системи. Указ від 31 липня 2024 року встановив одноразову виплату 400 тис. рублів і рекомендував регіонам додавати щонайменше стільки ж, як повідомляло агентство. У тульських контрактах кубинців фігурувала стара виплата 195 тис. рублів і щомісячний оклад від 204 тис. рублів, як випливає з витоку. Чи отримує іноземець регіональну частину, указ не розписує. За відкритими даними неможливо порахувати реальну вартість одного іноземного військовослужбовця для Росії. Невідомо, скільки з них отримують регіональні бонуси і скільки доходять до першої виплати.
Росія платить не лише тим, хто підписує військовий контракт, а й тим, хто приводить нових людей до армії. У вересні 2026 року Іркутська область підвищила винагороду за залучення одного іноземця до 1,5 млн рублів — учетверо більше, ніж сім місяців тому. За даними The Kyiv Independent, губернатор регіону підписав відповідний указ 10 вересня. Це одна з найвищих таких виплат у Росії. Таким чином, фінансовий стимул отримує не тільки майбутній військовослужбовець: окрему винагороду передбачено за саме залучення іноземця до війська.
Водночас обіцяні контрактникам гроші не завжди доходять до адресатів. У дослідженні Amnesty International від 10 вересня 2026 року описані випадки, коли іноземців заманювали пропозиціями високооплачуваної цивільної роботи — у сфері будівництва, логістики, охорони та водіння. Після приїзду до Росії вони опинялися у війську, а замість обіцяної роботи отримували направлення на фронт. Деякі опитані повідомили, що їм виплатили лише частину обіцяних грошей, інші — що не отримали нічого. Додатковим стимулом для підписання контракту ставала обіцяна можливість отримати російське громадянство.
Масштаб цієї системи вже вимірюється десятками тисяч людей. За даними спільного дослідження FIDH, Truth Hounds і Казахстанського бюро з прав людини від 29 квітня 2026 року, від початку повномасштабного вторгнення Росія залучила щонайменше 27 тис. іноземців із понад 130 країн. Понад 10 тис. завербованих, за наведеними в дослідженні відкритими даними, походять із Центральної Азії. Українська розвідка прогнозувала залучення ще 18,5 тис. іноземців упродовж 2026 року. Однак визначити загальну вартість цієї кампанії за відкритими даними неможливо: невідомо, скільки контрактників отримали всі передбачені виплати, скільки регіони витратили на бонуси та посередників і яку частину коштів зрештою отримали самі військовослужбовці.
Ідентифікація та правовий статус
Після появи людини в російській армії її потрібно ідентифікувати. Контракт показує, куди людину прийняли, але не обов’язково показує, куди її перевели через місяць. Список «Хочу жити» може дати ім’я та громадянство, але сам по собі не є незалежним переписом. Після полону додається розмова із самою людиною. В українському полоні, за словами Яценка, перебувають представники майже 50 національностей.
Іноземець, який підписав російський військовий контракт і зарахований до складу збройних сил, може мати статус комбатанта незалежно від громадянства. Сам факт, що йому платять, автоматично не перетворює його на найманця. Стаття 47 Додаткового протоколу I вимагає сукупності умов: спеціального набору, безпосередньої участі в бойових діях, особистої вигоди із суттєво вищою винагородою, відсутності громадянства сторони конфлікту, відсутності членства в її збройних силах та офіційного направлення державою, згідно з текстом статті.
Окреме питання виникає там, де контракту передували обман, тиск, загроза депортації або пропозиція цивільної роботи. У доповіді FIDH саме тому поруч стоять добровільний набір, обман і можлива торгівля людьми. Таджик, який здався через «Хочу жити», підписав контракт після погрози депортацією. Пракаш погодився на контракт після штрафу за незаконне перебування. Шахі, за репортажем, погоджувався на службу, але стверджував, що його відправили не туди, куди обіцяли. Манфуга в інтерв’ю говорить, що їхав на будівництво. Для російського Міноборони результат у цих випадках однаковий — контрактник. Для права обставини укладення контракту можуть бути різними.
У підсумку російська система виглядає не як один міжнародний рекрутинговий центр, а як кілька каналів, які з’єднуються вже всередині країни. На вході різні обіцянки. Після потрапляння до російської системи з’являються ті самі елементи: пункт відбору, медична комісія, контракт, виплата та військова частина. За даними української розвідки, державні структури всередині Росії самі рахують потенційних іноземних кандидатів, визначають показники набору та утримують пункти відбору. Російські укази пов’язують контракт із грошима та громадянством. Паралельно за межами Росії працюють посередники, яким необов’язково мати формальні відносини з Міноборони.
Для людини вся система виглядає простіше. Спочатку їй обіцяють роботу, гроші або документи. Потім організовують дорогу. Далі вона опиняється в Росії — іноді добровільно, іноді вже залежною від посередника, а іноді після проблем із міграційним статусом. Після цього з’являється російський контракт. І лише на останньому етапі стає зрозуміло, що кінцевим роботодавцем виявилася російська армія.
