Політика

Заступник начальника слідчого управління поліції Києва Яків Мельник опинився в центрі уваги через істотну різницю між власними доходами та фінансовими надходженнями його дружини, яка працює як приватна підприємниця. Попри відносно помірну заробітну плату поліцейського, у документах про його статки фігурують також транспортні засоби преміумкласу, якими сім’я користується безоплатно. Така обставина стала одним із головних приводів для обговорення можливих невідповідностей між рівнем офіційних доходів і стилем життя родини.

Упродовж минулого року заробіток Мельника, відповідно до декларації, склав 689 тисяч гривень, що є типовим показником для офіцера його рівня. Натомість його дружина Оксана Мельник задекларувала понад 5,6 мільйона гривень доходу, що еквівалентно приблизно 470 тисячам гривень на місяць. У документах не розкривається конкретна діяльність або джерела надходжень таких значних сум, що вже спричинило хвилю зацікавлення з боку громадськості та профільних аналітиків.

Сім’я проживає в квартирі площею 118,8 кв. м у Києві, яка з 2017 року оформлена на Олену Мельник (імовірно, родичку дружини). Друга квартира — площею 60,6 кв. м — з 2023 року записана на дітей. Вартість обох об’єктів нерухомості в декларації не зазначена.

Окрему увагу привертає елітний автопарк, яким родина користується «безоплатно». У декларації вказано:

— Volkswagen Touareg 2022 року (ринкова ціна — від 2,5 млн грн), власник — Ігор Купчук;— Toyota Camry 2023 року (вартість — від 1,4 млн грн), власниця — Олена Купчук.

Обидва авто надані у користування безоплатно, причому власники, ймовірно, є родичами дружини Мельника. Така практика часто фігурує у схемах приховування реального майна чиновників та правоохоронців.

Сам Мельник задекларував 120 тис. грн готівкою та 1 тис. доларів, тоді як його дружина — 80 тис. грн та 3 тис. доларів.

Попри мільйонні річні доходи, обсяг заощаджень в обох виглядає мінімальним.

За даними антикорупційних організацій, практика записувати майно на родичів або користуватися ним «безоплатно» є поширеним способом уникнення повного декларування статків. У випадку Мельника така схема може вказувати на наявність реального, але неофіційного майна.

Житлова та комерційна забудова в українських містах часто залежить не лише від якості проєктів чи відповідності державним нормам, а й від того, наскільки рівними є умови доступу до дозвільних процедур. Коли окремі компанії отримують можливість рухатися швидше та впевненіше за інших, це формує нерівний ринок, підриває довіру громади та створює підґрунтя для конфліктів навколо міського простору.

У багатьох випадках ключовим фактором стає не технічна сторона будівництва, а рішення посадовців, які мають забезпечувати контроль, баланс інтересів і дотримання правил. Проте практика вибірковості, що прослідковується у деяких міських радах, демонструє інше: девелопери, які мають доступ до впливових чиновників або володіють підтримкою певних груп, обходять бюрократичні етапи значно легше, ніж ті, хто працює в межах стандартних процедур.

Железняк зазначає, що головна мета Арахамії — не допустити втрати монобільшості, адже зараз фракція має 229 депутатів за необхідного мінімуму в 226 голосів. Втрата навіть кількох депутатів ставить стабільність цієї більшості під загрозу. Особливо ризикованою ситуація є тому, що йдеться про списочників, які, за законом, у разі виходу з фракції автоматично втрачають мандат. За даними Железняка, вони готові прийняти такі наслідки.

«Коли запас для коаліції становить лише чотири голоси, утримують усіх решту мажоритарників під будь-яким приводом. Зараз вигадали цей мирний трек до лютого», — зазначив нардеп.

У фракції ситуацію офіційно не коментують, однак неофіційно депутати визнають, що напруга зростає, а внутрішня дисципліна слабшає. Якщо тенденція збережеться, «Слуга народу» може втратити монобільшість — уперше з моменту приходу до влади.

Після оприлюднення спільної американсько-російської ініціативи щодо припинення війни в Україні в європейському політичному просторі дедалі частіше з’являються порівняння із драматичними подіями 1939 року. Аналітики, історики та журналісти проводять чіткі паралелі між сучасними домовленостями великих держав і тим, як у минулому вони вже намагалися перерозподілити сфери впливу на континенті без урахування інтересів менших країн.

Оглядач Bloomberg Марк Чемпіон наголосив, що новий план, запропонований Вашингтоном і Москвою, нагадує логіку пакту Молотова–Ріббентропа — угоди, яка фактично поділила Східну Європу між двома тоталітарними режимами та відкрила шлях до вторгнення нацистської Німеччини в Польщу. На його думку, сьогоднішня ситуація демонструє таку саму тенденцію: великі держави ухвалюють стратегічні рішення, що прямо зачіпають інтереси України, при цьому не включаючи її до ключових переговорних процесів.

Європейський проєкт будувався як антипод воєн між своїми — саме за це ЄС отримав Нобелівську премію миру у 2012 році. Але у сфері оборони блок системно перекладав відповідальність на НАТО, тобто на США. У результаті, пояснює Чемпіон, нинішній ЄС нагадує футболіста, якого змушують зіграти в регбі: наявних інструментів для силової дипломатії не вистачає.

Втім, Європі, на думку оглядача, доведеться зробити стрибок у невідоме. Розв’язання він бачить поза межами інституцій ЄС — через коаліції країн, які готові діяти швидше й рішучіше. Приклади вже з’являються: Велика Британія очолює Об’єднані експедиційні сили з десяти північних держав; існує Північно-Балтійська вісімка, а Лондон та Париж разом формують коаліцію для майбутньої миротворчої місії в Україні. Дослідник Фінського інституту міжнародних відносин Ніклас Гельвіг вважає таку фрагментарність не хибою, а, можливо, навіть перевагою — адже ключові регіональні гравці, зокрема Британія, Норвегія та Туреччина, не входять до ЄС.

Європа, підкреслює Чемпіон, повертається в реальність історії після кількох десятиліть «утопічного перепочинку». Її першочергове завдання — переозброєння і формування спільної позиції щодо загроз. Але в історії континент об’єднувався лише тоді, коли небезпека ставала очевидною та екзистенційною: як під час Холодної війни чи протидії Османській імперії у XVII столітті.

На думку оглядача, сьогоднішній виклик для європейських лідерів — знайти спосіб одночасно зберегти мир усередині блоку та виробити силу зовні, щоб протистояти Росії та не дозволити їй нав’язати сценарій, схожий на той, що був узгоджений між Москвою і Берліном у 1939 році.

Європейські медіа нагадують, що ці процеси розгортаються на тлі поглиблення контактів між США та Росією, а також погроз Вашингтона обмежити підтримку Києва. За оцінками New York Post, фінансування української оборони упродовж чотирьох років коштуватиме Європі значно дешевше, ніж наслідки капітуляції перед Кремлем. Bloomberg своєю чергою пише, що багато європейських країн уже готуються стримувати Росію самостійно — інвестують у збройову промисловість і проводять навчання без участі США.

За інформацією, що з’являлася у численних журналістських розслідуваннях та аналітичних матеріалах, навколо роботи окремих митних підрозділів сформувалася складна структура, яка фактично перетворила контроль за переміщенням товарів через кордон на окремий неформальний бізнес-напрям. Система, яку пов’язують із Сергієм Звягінцевим, описується як багаторівнева мережа впливу, що охоплювала насамперед Львівську та Закарпатську митниці, але мала сліди й на інших ділянках. Ключовою особливістю цієї мережі було налагодження сталих каналів, через які контрабандні операції оформлювалися майже так само організовано, як звичайні адміністративні послуги.

Основою схеми, за оцінками експертів, були маніпуляції з інвойсами та деклараціями. Реальна вартість товарів занижувалася у кілька разів, що дозволяло мінімізувати платежі та уникати належного контролю. Для цього використовували так звані компанії-прокладки — юридичні особи без активів і діяльності, які існували лише на папері та виконували роль буферу між постачальником і державою. Через такі структури проходили значні партії імпорту, що формально виглядали як дрібні та маловартісні.

Ключовим елементом були фірми-прокладки — юридичні особи без активів, персоналу та оборотів, створені виключно для оформлення таких вантажів. Через ці «транзитні» компанії за короткий час проходили мільйонні обсяги імпорту. Після завершення циклу фірму закривали або переводили в статус «сплячої», щоб уникнути будь-якого податкового та бухгалтерського аналізу.

Не менш важливою частиною схеми був фактичний контроль над оглядовими зонами. Машини пропускалися без реальних оглядів, інколи декларувалися як «порожні», попри очевидний вантаж. Митники різних регіонів працювали синхронно: від інспекторів, які погоджували занижені інвойси, до керівництва, яке забезпечувало прикриття для безперебійності процесу.

У результаті митні органи перетворилися на інструмент організованої злочинної діяльності, яка роками завдавала державі мільйонних збитків. Система Звягінцева існувала не як випадкові епізоди контрабанди, а як стабільно працююча вертикаль, що забезпечувала проходження будь-яких вантажів — від дрібних «сірим» імпортерам до великих комерційних партій, які не проходили належного контролю.

Попри масштабність схем, силові структури тривалий час їх ігнорували або зводили реакцію до формальних перевірок. Це дозволило мережі існувати роками, набуваючи обертів і фактично створюючи паралельну систему митного «оформлення» поза законом.

У політичних дискусіях довкола можливих параметрів майбутніх мирних угод дедалі частіше з’являються пропозиції щодо встановлення ліміту на чисельність Збройних сил України. Проте такі ініціативи можуть стати серйозним викликом для національної безпеки. На це звертає увагу військовий експерт та колишній співробітник СБУ Іван Ступак, аналізуючи висловлювання окремих європейських дипломатів про можливі підходи до врегулювання конфлікту.

Експерт наголошує, що подібні формулювання здатні приховувати небезпечні механізми контролю, які створюватимуть тиск на Україну в умовах переговорів. За його словами, за ідеєю про «обмеження чисельності української армії» може стояти спроба запровадити зовнішній нагляд над оборонними структурами. Формування таких контрольних місій або комісій фактично відкриватиме шлях для впливу третіх сторін, що здатне поставити під сумнів суверенність рішень у сфері оборони.

Так Ступак відреагував на слова Верховної представниці ЄС із закордонних справ Каї Каллас, яка раніше заявила, що у випадку обмеження чисельності ЗСУ Росія також має скоротити свою армію. На думку експерта, такі очікування є нереалістичними.

“РФ навряд чи піде на скорочення. Їхня армія зараз — це 1,5 мільйона. Це колосальна кількість. Для порівняння: Польща — 200 тисяч, Німеччина — 180 тисяч. До вторгнення Україна мала 250 тисяч”, — зазначив Ступак.

Водночас він наголосив, що навіть обмеження на рівні 800 тисяч особового складу не було б критичним — головне питання в здатності держави фінансово утримувати таку армію.“800 тисяч — це дуже багато. Ми самі просто не потягнемо таку чисельність”, — сказав аналітик.

Ступак додав, що після завершення активних бойових дій чисельність української армії зменшиться до рівня, який забезпечується фінансуванням. Але можливе й інше: Україна може співпрацювати з ЄС щодо фінансової підтримки великої армії, якщо Європа зацікавлена в тому, щоб Україна залишалася щитом на східному кордоні.

“Якщо європейці хочуть бачити нас країною, яка захищає східні рубежі Альянсу, і готові за це платити — питань немає. Ми можемо утримувати й мільйонну армію. Але вони мають за це платити. Як на мене, це була б класна угода”, — підсумував експерт.