Категорія: ТОП

За даними Державного бюро розслідувань на червень 2026 року, у провадженні Бюро перебуває понад 3000 кримінальних проваджень щодо злочинів проти основ національної безпеки. З них понад 2000 — за фактами державної зради, близько 800 — за колабораційну діяльність. Уже майже 1700 осіб отримали офіційні повідомлення про підозру, понад 1400 обвинувальних актів спрямовано до судів, а понад 500 фігурантів оголошено в розшук.

СБУ, ДБР та Офіс Генерального прокурора регулярно повідомляють про викриття осіб, які передавали російській стороні інформацію про позиції Сил оборони, військові об’єкти або критичну інфраструктуру. Серед фігурантів кримінальних проваджень щодо державної зради та колабораційної діяльності є колишні представники окупаційних адміністрацій, особи, причетні до незаконного привласнення українського майна на користь окупаційної влади, а також учасники агентурних мереж, які діяли в інтересах російських спецслужб. Частина таких проваджень здійснюється за відсутності підозрюваних, що передбачено українським законодавством у визначених законом випадках.

Один із найпоказовіших випадків — заочний вирок колишньому голові окупаційної адміністрації Херсона Олександру Кобцю. На початку повномасштабного вторгнення Кобець добровільно очолив створену російськими окупантами адміністрацію Херсона та співпрацював із представниками держави-агресора. Після звільнення міста українськими військами він залишив Херсон разом із російськими військами. За матеріалами СБУ суд заочно визнав його винним у державній зраді, вчиненій в умовах воєнного стану, та колабораційній діяльності. Йому призначили довічне позбавлення волі з конфіскацією всього належного йому майна. Строк відбування покарання обчислюватиметься з моменту його фактичного затримання.

Активи, що перебувають за межами України, не можуть бути арештовані чи конфісковані лише на підставі рішення українського суду. Для їх розшуку, арешту, конфіскації або повернення застосовуються механізми міжнародної правової допомоги відповідно до Кримінального процесуального кодексу України та міжнародних договорів.

Гіг-економіка диверсій, Telegram і епоха одноразової агентури

Найсерйозніше змінення в російських диверсійних і розвідувальних операціях останніх років — навіть не перехід у Telegram і не використання криптовалюти. Змінилася сама логіка роботи з агентурою. Цифри підтверджують масштаб. За оцінками європейських дослідників, російські спецслужби дедалі частіше використовують так званих «одноразових агентів», яких вербують через цифрові платформи для виконання окремих завдань. У 2024–2025 роках у Польщі, країнах Балтії та інших державах Європи неодноразово викривали людей, яких підозрювали у диверсіях, підпалах та зборі розвідувальної інформації. Багато з них не мали розвідувальної підготовки, а частина навіть не усвідомлювала, що виконує завдання в інтересах російських спецслужб.

У часи холодної війни підготовка одного нелегала могла займати роки. Його навчали конспірації, створювали біографію, впроваджували в потрібне середовище, а після провалу втрата такого агента означала втрату багаторічних інвестицій. Сучасна модель влаштована протилежним чином: вартість одного виконавця навмисно зведена до мінімуму. Він не повинен знати організаторів, не знає загальної структури мережі, не контактує з іншими учасниками і часто отримує лише одне конкретне доручення. Після його виконання зв’язок може обірватися назавжди. На відміну від класичної моделі, сучасні операції дедалі частіше спираються на залучення окремих виконавців для виконання конкретних завдань через цифрові платформи.

У доповіді аналітичного центру RUSI ця модель прямо описується як перехід до «гіг-економіки російської диверсії», де використовуються так звані «одноразові агенти». Така фрагментація різко знижує шкоду від провалу окремого учасника і дозволяє швидко замінити його новою людиною. Саме тому масові затримання самі по собі не завжди призводять до зникнення подібних схем. Показово, що ця модель перестала обмежуватися Україною. За даними Robert Lansing Institute, до 2026 року аналогічні Telegram-мережі почали використовуватися і в країнах Європейського Союзу. Вербувальникам вже не потрібні ідейні прихильники або люди з досвідом розвідувальної діяльності. Достатньо знайти людину, готову виконати окреме доручення за відносно невелику винагороду. Дослідники зазначають, що ті самі механізми — анонімні канали зв’язку, криптовалютні розрахунки та поділ завдань між окремими виконавцями — використовуються і під час організації диверсій у країнах Європейського Союзу.

Особливо ясно це видно на прикладі одного з коригувальників, якого судили в Дніпровському райсуді Запоріжжя. У вересні 2024 року чоловік регулярно листувався в Telegram з офіцером 316-го розвідувального центру ГУ ГШ ЗС РФ. Він надсилав координати місць дислокації українських військових, робив позначки на Google-картах і давав детальні пояснення. У папці «корзина» його телефону слідчі знайшли скріншоти з позначками «воєнный городок» і розташуванням одного з військкоматів міста.

На суді він визнав вину і пояснив, що хотів повернутися до батьків, які жили в окупованому Бердянську. Через матір він познайомився з російським військовим, який пообіцяв допомогти з поверненням в обмін на інформацію. За словами обвинуваченого, саме це стало причиною його співпраці. Згодом його викрили правоохоронці, а суд призначив покарання у вигляді 15 років позбавлення волі.

Саме в таких історіях розкривається найнебезпечніша особливість сучасної гібридної війни. Російські спецслужби більше не залежать від обмеженої кількості глибоко законспірованих агентів. Замість цього вони отримують практично необмежений ринок потенційних виконавців. Чим нижча вартість залучення однієї людини і чим простіше її замінити, тим стійкішою виявляється вся система.

Межі довіри до антикремлівських росіян

Окремий і найменш однорідний пласт становлять громадяни Росії, які свідомо обирають бік України та вступають до добровольчих формувань. Серед них — учасники Легіону «Свобода Росії» та Російського добровольчого корпусу. Їхні мотиви, сумніви та ставлення до власного суспільства розкриваються насамперед у прямих інтерв’ю. Один із бійців Легіону «Свобода Росії» з позивним Lazzy в інтерв’ю The Independentпояснював, що в Україні, за його словами, йому простіше діяти, ніж у Росії. Він говорив про страх за власне життя, тиск з боку спецслужб та ризик переслідувань через критику режиму. Інший боєць з позивним Caesar в інтерв’ю The Independent пояснював, що не відчуває провини за участь у бойових діях проти російських військових. За його словами, він вважає, що російські військові скоювали злочини в Україні, а політика Володимира Путіна завдала шкоди не лише Україні, а й самій Росії.

У розслідуванні The Insider троє добровольців Легіону формулювали мотивацію по-різному. Один сказав: «Єдиний спосіб змити ганьбу повномасштабного вторгнення — це зброя в руках». Інший пов’язував рішення з відповідальністю за дії своєї країни та бажанням, щоб син виріс у нормальній країні. Третій підкреслював, що мирні протести всередині Росії призводять лише до репресій, тоді як збройний опір дає шанс на реальні зміни.

Денис Капустін, відомий як командир Російського добровольчого корпусу, в інтерв’ю Суспільному пояснював свій вибір різницею між сучасною Росією та Україною. За його словами, у Росії людське життя «нічого не варте», свобода слова й доступ до інформації фактично відсутні, тоді як Україна зберегла простір для свободи та спротиву. Саме це, за його словами, стало одним із чинників, що визначили його позицію.

Історичні паралелі — антифашистський опір всередині Німеччини, дисидентство в СРСР, перебіжчики холодної війни — підтверджують, що всередині авторитарних систем завжди існують люди, готові діяти проти власної влади. Однак ті самі паралелі показують ризики подвійних агентів і провокацій. Українські структури, що працюють з такими людьми, змушені застосовувати багаторівневі перевірки. Координатори партизанських мереж, зокрема Atesh, прямо говорили про постійні спроби впровадження російських агентів. Повного усунення ризику не існує. Довіра залишається умовною та операціональною: вона будується на перевірюваних діях, а не на деклараціях. Для частини росіян, що воюють на боці України, загроза з боку російської держави реальна і постійна — заочні кримінальні справи, спроби ліквідації, тиск на родичів. Це створює спільність інтересів, але не скасовує необхідності постійного перегляду.

Найяскравіший недавній приклад — Ігор Рогов — колишній координатор «Відкритої Росії» (структура, пов’язана з Михайлом Ходорковським) і заступник керівника штабу Олексія Навального в Саранську. Він позиціонував себе, як опозиційний активіст, антипутінський і, відповідно, у логіці воєнного часу, як людина проти режиму. Після початку повномасштабного вторгнення він поїхав до Польщі, отримав там статус і продовжував обертатися в колах російських політемігрантів. У 2024 році його заарештували. Слідство і суд встановили, що Рогов ще в Росії був завербований ФСБ і продовжував працювати на спецслужбу вже в еміграції: збирав інформацію про інших опозиціонерів, польських чиновників, волонтерів і організацій, що допомагають російським вигнанцям та передавав ці дані кураторам. У липні 2026 року польський суд засудив його до 7 років позбавлення волі за шпигунство (дружину — до 3 років за пособництво). Це класичний випадок: людина виглядала «своєю» в антивоєнному середовищі, а виявилася інформатором ФСБ.

Конфіскація майна зрадників, історичні уроки США, Франції та Нідерландів

Найжорсткіші історичні кейси конфіскації майна втікачів-зрадників майже завжди працювали за одним принципом: держава не просто карала, а перетворювала чуже багатство на ресурс для себе. Україна зараз у подібній точці — тисячі колаборантів і «ждунів» утекли, залишивши квартири, бізнеси та землі. Питання не «чи можна», а як зробити так, щоб це реально спрацювало і не перетворилося на юридичну та корупційну яму через десять–двадцять років.

Під час американської революції штати масово конфісковували майно лоялістів. Особливо показовий випадок Матіаса Аспдена — багатого філадельфійського купця. Він поїхав до Англії в 1775 році. Поки його не було, влада оголосила його зрадником, конфіскувала будинок, пристань і землі та продала з молотка. Коли він повернувся після війни, йому прямо сказали: ти більше не громадянин, майна у тебе немає. Британці виплатили копійки. Аспден помер у вигнанні. І лише в 1840-х його американські спадкоємці через суд відібрали у штату понад півмільйона доларів — величезні на ті часи гроші. Конфіскації лоялістів йшли цинічно і масово, виручка йшла прямо на фінансування війни. Але юридичні хвости тяглися десятиліттями. Пряма паралель з Україною, можна конфіскувати зараз і віддати на потреби відновлення або ветеранам, але через п’ятнадцять–двадцять років можуть з’явитися спадкоємці з адвокатами та європейськими судами.

Ще жорсткіше діяла французька влада після революції. Починаючи з 1792 року майно емігрантів підлягало конфіскації: його описували, опечатували та продавали як національне майно. Конфіскація стала не лише покаранням для противників революції, а й одним із ключових інструментів фінансування держави та перерозподілу власності. Для України цей досвід показовий, важливо не лише вилучити майно колаборантів, а й створити прозорий механізм, за якого ці активи працюватимуть на відновлення країни та підтримку тих, хто постраждав від війни. Після 1945 року в Нідерландах кілька десятків тисяч осіб, близько 20–25 тисяч добровольців Waffen-SS, а також ширше коло колаборантів позбавили громадянства за службу в німецьких частинах. Разом із громадянством держава забирала під управління або конфісковувала майно. Меблі колаборантів іноді просто роздавали жертвам війни. Паралельно всіх німців на території країни оголосили «ворожими підданими» і конфіскували їхні активи гуртом. Держава заробила сотні мільйонів гульденів. Щоб повернути хоч щось, людина повинна була довести, що поводилася «як хороший голландець».

Це вже дуже близько до українських реалій із тими, хто втік до Росії і тепер намагатиметься через треті країни або родичів повернути активи. Історія показує три робочі речі. Конфіскація працює найкраще, коли вона швидка, масова і гроші або майно йдуть на конкретні потреби війни та відновлення. Найнебезпечніший момент настає через десять–двадцять років, коли з’являються спадкоємці та міжнародні суди. І найсильніший політичний ефект буває тоді, коли майно зрадників відкрито переходить до тих, хто захищав країну — ветеранам, переселенцям, зруйнованим громадам. Саме ці три кейси — Аспден із його шістдесятирічним судом, французькі свічкові аукціони та голландське масове позбавлення громадянства разом із майном найкраще показують і силу інструменту, і його підводні камені.

Психологія колаборанта та межі повернення майна

Колабораціонізм майже ніколи не буває «чистим» ідеологічним вибором. Дослідження українських психологів і кримінологів показують складнішу картину, в якій ідеологія, страх, користь і звичка до пристосування тісно переплетені. За даними Офісу Генерального прокурора, у 2022–2025 роках за ст. 111-1 Кримінального кодексу України («Колабораційна діяльність») було зареєстровано понад 11,4 тис. кримінальних правопорушень. До 31 грудня 2025 року в Єдиному державному реєстрі судових рішень зареєстровано понад 3100 вироків.

Психологи Пенітенціарної академії України, проаналізувавши поведінку засуджених, виділяють дві основні мотиваційні групи: ідейних прихильників «русского мира» та прагматиків, для яких вирішальними стали гроші, посада, доступ до ресурсів або елементарне виживання. Професор кафедри психології Тетяна Данильченко зазначаєхарактерну особливість: «Отримані результати засвідчують, що колабораціоністи схильні пояснювати власні дії зовнішніми обставинами (життєвими труднощами, хворобою близьких, матеріальними проблемами), тим самим знімаючи із себе відповідальність за протиправну поведінку».

Саме ця психологія безпосередньо стикається з питанням майна. Повернути активи тих, хто втік, теоретично можливо, але практично це одне з найскладніших завдань. Якщо майно залишилося в Україні й його можна пов’язати з особою, визнаною колаборантом або державним зрадником, можуть застосовуватися механізми спеціальної конфіскації в межах кримінального провадження, санкційного стягнення активів у дохід держави, а в окремих випадках — інші передбачені законом процедури. Однак значна частина активів нерідко оформлена на родичів, номінальних власників або перебуває за межами України. У таких випадках державі необхідно не лише довести зв’язок майна з конкретною особою, а й забезпечити визнання своїх рішень в інших юрисдикціях.

Історичний досвід свідчить, що з плином часу майнові спори, як правило, лише ускладнюються, з’являються спадкоємці, нові власники та додаткові юридичні підстави для оскарження. Саме тому ефективність таких рішень значною мірою залежить від своєчасності, прозорості процедур і належної доказової бази. Якщо конфісковане майно використовується на відновлення країни, підтримку ветеранів або компенсацію постраждалим, це не лише посилює суспільне відчуття справедливості, а й зменшує ризики майбутніх суперечок щодо легітимності таких рішень.