Із початку 2026 року доля 14-річного Микити, який залишився без батьківського піклування після мобілізації батька, привернула увагу суспільства в Україні. Цей випадок не лише викликав широкий резонанс, а й став темою для обговорень правозахисників та Уповноваженого Верховної Ради з прав людини. Наразі з'явилися нові подробиці про хлопця, за якого переживала велика кількість людей.
Все почалося в лютому, коли батько Микити, який виховував сина самостійно, отримав повістку. Він відвідав місцевий територіальний центр комплектування, однак, не маючи оформленого статусу батька-одинака, був мобілізований до ЗСУ. Після цього хлопець залишився без нагляду дорослих.
Відчуваючи себе самотнім, підліток звернувся за допомогою до поліції. Правоохоронці, реагуючи на виклик, доставили його до центру соціально-психологічної реабілітації. Ця ситуація викликала бурхливе обговорення у суспільстві стосовно прав дітей в умовах мобілізації.
Згодом до справи залучили правозахисників та активістів. Виявилося, що мати хлопця вже тривалий час проживає за кордоном і фактично не бере участі у вихованні. Проте, юридично вона не була позбавлена батьківських прав, що ускладнювало ситуацію з опікою.
Однією з небайдужих до долі Микити стала депутатка Дніпропетровської обласної ради Аріна Пустова. Вона дізналася про його історію та вирішила підтримати хлопця, регулярно відвідуючи його в реабілітаційному закладі та приносячи необхідні речі. Підліток важко переживав відсутність батька, сподіваючись на швидке повернення додому.
Згодом між Микитою та родиною Пустової виникли теплі стосунки. Хлопець висловив бажання жити з ними, проте реалізація цієї ідеї виявилася складною через юридичні перепони. Лише після виконання всіх необхідних процедур й отримання згоди батька, Микита переїхав до нової родини.
У травні 2026 року стало відомо, що хлопець остаточно залишив заклад і почав нове життя з родиною Аріни Пустової. Перше його прохання після переїзду стало символом ностальгії — він захотів звичайну домашню смажену картоплю, що свідчило про його прагнення до домашнього затишку.
Наразі Микита продовжує навчатися, займається футболом і підтримує зв'язок з батьком, який служить на фронті. Батько регулярно телефонує сину, цікавиться його успіхами та активно бере участь у житті хлопця.
Паралельно тривають судові процеси щодо статусу дитини, включаючи питання про можливе позбавлення матері батьківських прав. Якщо суд ухвалить відповідне рішення, це може вплинути на юридичний статус батька та його можливість звільнення зі служби як єдиного опікуна.
Історія Микити стала однією з найгучніших соціальних тем, порушуючи питання захисту дітей під час війни. Хоча початок був драматичний, тепер хлопець має родину, яка дбає про нього, продовжує навчання та не втрачає зв'язку з батьком.
Ця ситуація також стала важливим сигналом для державних структур, підкреслюючи необхідність вдосконалення механізмів захисту дітей у воєнний час. Адже за кожним таким випадком стоїть не лише юридична проблема, а й доля дитини, яка потребує любові й підтримки.