Golovnitemu.com

Позначка: реінтеграція ветеранів

  • Ветерани як нова політична сила, чи змінять військові українську владу після війни

    Ветерани як нова політична сила, чи змінять військові українську владу після війни

    У лютому 2025 року Оксана Коляда, ексміністр у справах ветеранів і керівниця ГО «Простір можливостей», публічно говорила про понад 1,2 млн ветеранів за даними реєстру. Станом на 1 квітня 2026 року Єдиний державний реєстр ветеранів війни вже фіксував 1 777 382 особи, з яких статус учасника бойових дій мали 1 462 323. До 1 травня 2026-го цифра перевищила два мільйони та продовжує зростати. Після завершення активної фази війни експерти та саме Міністерство у справах ветеранів говорять про 5–6 млн осіб (включаючи сім’ї загиблих), тобто про 15–20% населення країни. Це вже не соціальна категорія, а демографічний та електоральний факт. У регіонах із високою концентрацією ветеранів будь-який кандидат чи партія, які ігнорують їх запити, ризикують втратити вирішальні відсотки.

    Державний реєстр громадських об’єднань ветеранів містить десятки всеукраїнських організацій. Більшість із них побудовані за відомчим принципом: окремо асоціації ветеранів внутрішніх військ МВС, кримінально-виконавчої служби, учасників АТО. Це не єдина інфраструктура, а мозаїка лобістських груп, успадкована ще з довоєнних часів і так і не консолідована. Паралельно з 2015 року виросли низові структури іншого типу — «Побратими», ветеранські простори за підтримки IREX і Держдепартаменту США, український ветеранський фонд, що розподіляє державні гранти. Усі вони займаються реінтеграцією та психосоціальною підтримкою, а не електоральною мобілізацією. Однак саме з такої інфраструктури в інших країнах з часом виростали структури впливу, здатні розмовляти з владою на рівних.

    У 2026 році при Міністерстві у справах ветеранів розпочала роботу Рада ветеранів війни за незалежність України — постійний консультативно-дорадчий колегіальний орган, покликаний залучати ветеранів до формування та реалізації державної ветеранської політики. До її складу увійшли 27 представників — по одному від кожної області України, Автономної Республіки Крим, Києва та Севастополя, обраних самими ветеранами через регіональні збори. За прозорістю процесу стежив громадський рух «ЧЕСНО». Склад затверджено наказами міністерства 14 та 16 липня 2026 року, перше засідання відбулося 18 липня. Формально це дорадчий орган без владних повноважень. За архітектурою — регіональна виборність, легітимність через голосування всередині самої групи, постійний канал комунікації з державою — це структура, яка в інших обставинах перетворюється на партійний з’їзд.

    Є й прямий фінансовий контур. Видатки державного бюджету на «ветеранську політику» зросли з 12,6 млрд грн у 2025 році до 18,9 млрд грн у бюджеті-2026 — майже на 50% за один рік. Житло для ветеранів з інвалідністю I–II групи (5,7 млрд грн), облаштування Національного військового меморіального кладовища (4 млрд грн), підтримка адаптації до цивільного життя (8,2 млрд грн) — це вже не просто соціальні виплати. Це формований бюджетний комплекс, навколо розподілу якого неминуче вибудується боротьба інтересів — із підрядниками, фондами-посередниками та лобістськими групами.

    Від спільного фронту до різних політичних інтересів

    Ключова помилка в розмові про «ветеранську партію» — уявлення, ніби у двох мільйонів людей є єдиний інтерес, який просто чекає організаційного оформлення. На практиці всередині цієї групи вже чітко видно лінії розлому за право говорити від її імені.

    Кадрові офіцери, які командували підрозділами, мають досвід прийняття рішень і природну ієрархічну легітимність. Саме з цього середовища виходять фігури рівня Залужного. Рядові мобілізовані, які пройшли важкі ротації без командних повноважень, мають інший набір вимог — передусім до справедливості самої системи призову та ротації. Ветерани-підприємці, які отримали гранти через Український ветеранський фонд і збудували бізнес, структурно ближчі до дерегуляційної повістки, ніж до патерналістської. Ветерани з інвалідністю — окрема категорія з юридично закріпленими вимогами (пріоритет у житлових компенсаціях, протезування, реабілітація), які не збігаються автоматично з вимогами працездатних побратимів. Нарешті, сім’ї загиблих — юридично окрема категорія зі своєю системою виплат, розшуку, ДНК-ідентифікації та визнання статусу. Вони мають, можливо, найсильніший моральний капітал з усіх перелічених груп, але фізично не мають власного бойового досвіду, щоб говорити від імені «фронту» в буквальному сенсі.

    Ці групи не ворогують. Але у них різні пріоритети, різна швидкість організації та різний тип легітимності. Саме тому реалістичний сценарій виглядає не як поява однієї великої ветеранської партії, а як боротьба кількох центрів за право говорити від імені всіх: відомчі асоціації з радянською за походженням організаційною культурою, нові низові НКО із західним грантовим фінансуванням і прозорими процедурами, персональні бренди відомих командирів і потенційно — представники сімей загиблих, чия моральна позиція в публічних дебатах про ціну та умови завершення війни може виявитися політично вагомішою, ніж позиція живих ветеранів.

    З цього випливає контрінтуїтивний висновок, що найбільш імовірний сценарій — не партія ветеранів, яка захопить владу, а ветерани, розчинені одразу в усіх великих партіях. Не єдина структура, що вимагає своєї частки влади, а десятки людей із військовим минулим у кожній партійній команді. Політична трансформація відбувається практично непомітно, без оголошення про створення ветеранської партії, але з поступовим зростанням частки людей зі спільним військовим досвідом серед тих, хто ухвалює рішення.

    Межі політичного впливу на прикладі попереднього досвіду

    Після парламентських виборів 2014 року до Верховної Ради увійшли близько двох десятків бойових командирів. Андрій Білецький пройшов як самовисуванець, Семен Семенченко — за списком «Самопомочі», Андрій Тетерук і Юрій Береза — через «Народний фронт», Дмитро Ярош — по мажоритарному округу. У парламенті опинилися люди з реальним фронтовим досвідом і високим на той момент політичним капіталом.

    Це виглядало як поява нового політичного суб’єкта. Ветеранський статус давав швидку легітимність. Частина комбатів намагалася зберегти організаційний зв’язок із бойовими структурами або створити на їх основі політичні проекти. Однак уже через кілька років стало очевидно, що перша хвиля не сформувала самостійного політичного класу. Більшість розчинилася в існуючих партіях. Спроби йти окремим шляхом виявилися обмеженими.

    Проєкт, пов’язаний з Андрієм Білецьким у 2016 році, так і не зміг перетворитися на загальнонаціонального політичного гравця. На виборах 2019 року окремі ветеранські та фронтові політичні бренди не змогли вийти за межі вузької аудиторії й залишилися на периферії великої політики. Причини цього провалу були глибшими, ніж просто низька електоральна підтримка. У 2014 році ветерани мали політичний капітал і помітних лідерів, але не мали масової організаційної бази. Масштаб АТО залишався порівняно невеликим, суспільство сприймало війну як локальний конфлікт, а ветеранська спільнота була занадто вузькою і фрагментованою, щоб перетворити окремі імена на стійку політичну силу. Лідери були, масштабу не було.

    Після 2022 року ситуація обернулася. Тепер є потенційно масова база — мільйони людей, для яких війна стала частиною біографії. Але поки немає єдиного політичного центру, здатного цей масштаб конвертувати. Перша хвиля мала лідерів без масштабу. Нинішня має масштаб без організації, яка могла б його політично оформити.

    Від масової армії до політичної еліти, два різні шляхи США та Ізраїлю

    Порівняння США та Ізраїлю цікаве тим, який механізм відтворення еліти стоїть за цим рухом і чому в одному випадку він вичерпався, а в іншому працює вже майже вісімдесят років.

    У Конгресі США частка ветеранів була історично колосальною, у 1971 році військовий досвід мали 73% членів Конгресу, при тому що серед населення ветерани становили менш як 15%. Це була пряма проєкція загального призову Другої світової війни на політичний клас. Військовий досвід був масовим, і перші постпризовні покоління політиків масово несли його в органи влади, не створюючи окремої «партії фронтовиків» — вони просто заповнили існуючі Демократичну та Республіканську партії. Механізм працював через сам факт того, що майже кожен чоловік політично активного віку пройшов через армію. Коли у 1973 році США перейшли до професійної армії, цей вбудований механізм зупинився. Частка ветеранів методично знижувалася: 62% у 1981-му, 48% у 1991-му, 30% у 2001-му, близько однієї шостої у складі Конгресу 2025 року.

    Показово, що про якість відтворення дбає не Конгрес сам по собі, а зовнішній інститут заснований у 1919 році «Американський легіон» — формально позапартійна лобістська організація, яка протягом століття домагалася конкретних законів, але ніколи не намагалася стати кадровим конвеєром до органів влади.

    Ізраїль влаштований інакше саме в частині механізму відтворення. Майже загальний військовий обов’язок діє безперервно вже майже вісім десятиліть, і перехід із Генерального штабу до уряду залишається рутинним маршрутом для кожного нового покоління командувачів. Колишні начальники Генштабу не просто йшли в уряд — Іцхак Рабін та Ехуд Барак ставали прем’єр-міністрами, а десятки інших генералів отримували міністерські посади. У 2018–2019 роках цей процес пішов ще далі: троє колишніх начальників Генштабу — Бені Ганц, Габі Ашкеназі та Моше Яалон — опинилися в одній політичній конструкції «Кахоль Лаван» разом із цивільним політиком Яїром Лапідом. Військовий досвід тут перетворився не просто на особистий політичний капітал, а на окремий політичний бренд.

    Механізм працює тому, що сама армія є постійним, а не тимчасовим інститутом соціалізації майбутньої еліти, а низький прохідний бар’єр у Кнесеті структурно полегшує вхід нових списків. Звідси питання, чи залишиться українська армія після війни інститутом, що безперервно виробляє політичну еліту, — чи, як у США після 1973 року, військова служба повернеться до статусу вузької професії, і нинішня хвиля довіри до військових виявиться історичним сплеском одного покоління.

    Демобілізація і початок нової політичної боротьби

    Поки йде війна, досвід фронту працює як спільний код. Він згладжує розбіжності між людьми, які в мирному житті ніколи б не опинилися в одній кімнаті. Коли цей код перестане бути універсальним, суспільство раптом виявиться розколотим по лінії. Саме в цей момент політичний капітал військових перестане бути абстрактним рейтингом довіри і перетвориться на конкретну силу, здатну або стабілізувати систему, або розхитати її.

    Досвід уже є, у липні 2025 року перші масштабні антиурядові виступи з початку повномасштабного вторгнення — ті, що пізніше назвали «картонковим Майданом» — почалися з публічного заклику одного ветерана. Дмитро Козятинський написав у соцмережах кілька речень, і люди вийшли до театру Франка. Серед демонстрантів були і чинні військові, і демобілізовані. Вони кричали не про пільги, а про інституції. Це був сигнал, що бойовий досвід уже вміє конвертуватися в політичну дію без партійних структур і без дозволу згори.

    Держава на такі сигнали реагує подвійно. З одного боку — спроби кооптації. Найрейтинговіших командирів намагаються втягнути в адміністративну орбіту, запропонувати посади, зробити частиною системи. З іншого — дедалі відкритіше формулюється страх. На форумі «Ветерани як новий політичний суб’єкт» у грудні 2025-го Валерій Залужний прямо сказав те, що багато хто вважав за краще не проговорювати: чиновники й політики вже сьогодні починають дивитися на армію як на загрозу — саме через політичну конкуренцію. Він описав механіку ризику без емоцій. Коли після демобілізації людина з бойовим досвідом і доступом до зброї опиняється без роботи, житла й можливості реалізувати себе, вона стає вразливою до провокацій і «спокуси легких грошей».

    Історичні паралелі, які він навів, — Друга світова і афганські «лихі дев’яності» — не були риторичним прийомом. Це був перелік відомих сценаріїв, у яких повернення великих контингентів без системної реінтеграції закінчувалося зростанням злочинності, вуличного насильства і, в крайніх випадках, політичною дестабілізацією аж до громадянського конфлікту.

    Другий Майдан у класичному сенсі — масовий цивільний штурм влади виглядає малоймовірним. Але «ветеранський» варіант може бути іншим. Він не обов’язково виллється в намети на майдані. Він може початися з серії локальних конфліктів, з політичних списків, побудованих на наративі «зрадженої війни», з ситуацій, коли частина фронтовиків сприйме будь-яке компромісне врегулювання як особисту зраду. Експерти вже описують «ідеальний шторм»: одночасне поєднання мирної угоди з територіальними поступками, масової демобілізації і перших повоєнних виборів у горизонті року-півтора. У такій конфігурації приховані лінії розколу між тими, хто воював, і тими, хто ухилявся, між тими, хто втратив, і тими, хто «відсидівся» — виходять на поверхню майже одночасно. Воєнна єдність розчиняється за кілька місяців.

    Досвід інших країн показує, що коли військовий досвід перестає бути спільним, він або інституціоналізується через партії, місцеве самоврядування, державні посади або йде в тінь і починає шукати інші канали впливу. В Україні вже видно, що на місцевому рівні ветерани активніше включаються в громадські рішення, ніж середнє населення. На загальнонаціональному рівні процес іще не оформлений. Саме в цій щілині між локальною активністю і відсутністю системного політичного представництва і криється головна небезпека.

    Держава може відповісти кооптацією найяскравіших постатей і ігноруванням решти. Може спробувати створити реальні кар’єрні ліфти. Або може продовжувати дивитися на військових як на потенційну політичну загрозу. Третій варіант уже зараз звучить у публічних виступах найавторитетніших командирів. І якщо він переможе, то питання «чи будуть бунти» перестане бути гіпотетичним. Воно стане питанням термінів і масштабів.

     

  • Зброя після війни в Україні, досвід інших країн та ризик зростання нелегального ринку в Європі

    Зброя після війни в Україні, досвід інших країн та ризик зростання нелегального ринку в Європі

    Через п’ять років після закінчення війни Україна може зіткнутися з однією з найбільших концентрацій бойової зброї в Європі з часів Другої світової.

    Це не абстрактна загроза. Це сценарій майже кожної великої війни XX і XXI століття. Після 1945 року в Європі залишалися мільйони одиниць зброї, які ще десятиліттями спливали в руках злочинних груп і в нових конфліктах. Україна, коли завершиться активна фаза бойових дій, зіткнеться з цим викликом у масштабі, якого не знала сучасна Європа. Ймовірно, сучасна Європа ще не стикалася з настільки масштабною концентрацією різноманітного сучасного озброєння за такий короткий час. Від радянських автоматів до західних протитанкових систем, від трофейного російського озброєння до комерційних дронів, перетворених на зброю. За оцінками експертів Small Arms Survey лише в перші місяці повномасштабного вторгнення територіальній обороні та волонтерським формуванням було видано сотні тисяч одиниць стрілецької зброї. До цього додалися великі обсяги озброєння регулярних частин ЗСУ, західні поставки (Javelin, NLAW, різні системи ППО та стрілецька зброя) і трофеї. Навіть якщо значна частина цієї зброї потрапить до нелегального обігу — це вже виявиться проблемою континентального масштабу.

    Мотиви зберігання зброї військовими та ветеранами, реальні кейси та вплив на злочинність

    Злочини, пов’язані з вогнепальною зброєю, боєприпасами та вибухівкою, зросли в 47 разів — з 273 у 2021 році до майже 13 тисяч у 2024-му. Більша частина пов’язана з воєнними злочинами окупантів, однак зростає й кількість «цивільних» насильницьких злочинів зі зброєю, про це свідчить офіційна статистика МВС України за 2024 рік.

    Експерт з кримінального права Григорій Усатий прямо каже: люди озброюються, «бо розуміють, що вони не захищені».

    В умовах війни, коли загрози (диверсії, обстріли прифронтових і деокупованих територій, кримінал) реальні, а довіра до правоохоронної системи в частини населення підірвана, зброя стає «страховкою». Це не лише про ветеранів — про всіх, хто пройшов через окупацію або бої.

    ПТСР, відчуття постійної загрози є класичними наслідками бойового досвіду. Зброя поряд дає ілюзію контролю. Це не виправдання, але реальний фактор, який відзначають психологи, що працюють з ветеранами. У поєднанні з труднощами реінтеграції (робота, сім’я, соціальна ізоляція) вона може стати тригером. Для багатьох бійців зброя, захоплена у ворога, — не просто залізо. Це доказ виживання, конкретних боїв, іноді «особистий рахунок». Такі речі везуть додому як символи. Аналогічні пояснення регулярно звучать і в українських, і в російських кейсах затримань.

    Липень 2026 року. Державне бюро розслідувань повідомило про підозру трьом військовослужбовцям, які намагалися продати цілий вантаж зброї та вибухівки (більше тонни пластиду, сотні боєприпасів, протитанкові засоби). Загальна вартість вилученого — понад 2 млн грн, про що повідомили ДБР, а деталі справи оприлюднила «Українська правда».

    Березень 2026 року. На Одещині ДБР затримало п’ятеро військовослужбовців, які крали зброю з арсеналів бойових бригад, де служили, і перепродавали її. Зброя — явно з поля бою. Це вже не «кишеньковий трофей», а організований канал збуту важких систем, про що повідомило ДБР і висвітило «Суспільне Одеса».

    Світовий досвід наслідків неконтрольованого поширення зброї

    Історія показує, що зброя після війни майже ніколи не зникає сама собою. Вона змінює власників, маршрути й цілі. Разом з нею змінюється й характер насильства в суспільстві. Після Другої світової війни в Європі та Японії союзники провели масштабні операції з роззброєння та збору зброї. Як свідчать історичні дослідженняSmall Arms Survey, значна кількість зброї залишалася в обігу десятиліттями.

    Але навіть тоді значна частина витекла на Близький Схід, в Азію та в руки кримінальних структур. Як показує аналіз Small Arms Survey, в Італії після 1945 року зброя з партизанського руху та залишків фашистських формувань стала одним із чинників посилення організованої злочинності.

    Одним із найпоказовіших прикладів залишаються Балкани 1990-х, досвід яких детально дослідили автори роботи Small Arms and Light Weapons in the Federal Republic of Yugoslavia. Після розпаду Югославії на території колишніх республік залишилося, за оцінками різних міжнародних місій та Small Arms Survey, від двох до чотирьох мільйонів одиниць стрілецької зброї. У Боснії, за оцінками експертів, майже на кожного жителя припадала одна одиниця незареєстрованої зброї. Міжнародні місії (UNPROFOR, SFOR та KFOR) змогли вилучити лише частину арсеналів, а програми «зброя за гроші», що діяли в окремих районах, не дали очікуваного ефекту. Значна частина зброї згодом опинилася на чорному ринку. Ще більш показовий випадок — Центральна Америка. Громадянські війни в Сальвадорі та Гватемалі завершилися мирними угодами на початку 1990-х. Зброя залишилася. Демобілізовані солдати та партизани часто не отримували ані земель, ані роботи, ані соціальної підтримки. У деяких країнах після війни кількість загиблих від кримінального насильства виявилася вищою, ніж загинуло за останні роки самої війни.

    Після завершення громадянської війни Сальвадор протягом багатьох років залишався однією з найнебезпечніших країн світу. У 2000-х рівень умисних убивств неодноразово перевищував 50–60 випадків на 100 тис. населення, а в окремі роки сягав понад 60, свідчать дані дослідження UNODC Global Study on Homicide.

    Ірак після 2003 року продемонстрував, що навіть за наявності потужної міжнародної коаліції та величезних ресурсів роззброєння й контроль залишаються вкрай складним завданням, коли держава зруйнована, а суспільство поляризоване. За оцінками, наведеними в дослідженнях RAND Corporation, після падіння режиму Саддама Хусейна в обіг потрапило до мільйона одиниць стрілецької зброї з розграбованих складів. Ця зброя стала одним із джерел озброєння для повстанських угруповань, а згодом і для «Ісламської держави».

    В Албанії у 1997 році крах фінансових пірамід призвів до повного колапсу держави. За кілька днів населення розграбувало армійські склади й винесло понад пів мільйона автоматів та іншої зброї. Частина цього арсеналу була використана під час заворушень, інша — потрапила на чорний ринок Балкан і за його межі. Майже через 30 років значну частину цієї зброї так і не вдалося знайти. Дослідження Turning the Page: Small Arms and Light Weapons in Albania називає цей випадок одним із наймасштабніших і найшвидших випадків втрати державного контролю над зброєю в новітній історії Європи.

    Ці приклади важливі не самі по собі, а тому що показують різні механізми: від політичної недовіри та бажання зберегти важелі впливу до миттєвого колапсу держави, від креативних громадських програм до ситуацій, коли контроль над зброєю зберігають не державні структури, а збройні угруповання.

    Перевірені механізми постконфліктного роззброєння

    Досвід постконфліктних країн показує, що просте вилучення зброї рідко дає довгостроковий результат. Найефективнішим виявився комплексний підхід, у якому роззброєння поєднується з реінтеграцією ветеранів та відновленням довіри до держави. Саме на цьому будувалися програми DDR (роззброєння, демобілізація та реінтеграція). У Ліберії, Сьєрра-Леоне та Колумбії головним було не кількість вилученої зброї, а можливість колишніх учасників конфлікту повернутися до мирного життя через роботу, освіту та психологічну підтримку. Саме такий підхід рекомендують Міжнародні стандарти ООН із роззброєння, демобілізації та реінтеграції IDDRS, наголошуючи, що без соціальної адаптації колишніх комбатантів зброя нерідко повертається до нелегального обігу.

    Гарні результати показали й кампанії добровільної здачі зброї з амністією. У країнах Західних Балкан завдяки ініціативам SEESAC з 2018 року було вилучено й знищено десятки тисяч одиниць зброї.

    Їхній успіх забезпечили обмежені строки проведення, відсутність переслідування та широка інформаційна підтримка. Програми викупу зброї самі по собі зазвичай менш ефективні.

    Винятком стала Австралія, де після подій 1996 року викуп супроводжувався посиленням збройного законодавства, що дозволило суттєво знизити рівень збройного насильства. Не менш важливі реєстрація, маркування та цифровий облік зброї, однак вони працюють лише за довіри суспільства. Якщо реєстрація сприймається як підготовка до конфіскації, зброя йде в тінь. Саме тому успішні країни поєднували контроль, соціальну реінтеграцію та координацію держави, місцевих громад і міжнародних партнерів.

    Запобігання нелегальному обігу до закінчення збройного конфлікту

    За оцінками Small Arms Survey, ще до 2022 року в Україні було зареєстровано близько 1,3–1,5 мільйона одиниць цивільної вогнепальної зброї.

    Військове озброєння враховується окремо — у системах Міністерства оборони та Генерального штабу. Однак війна неминуче змінила принципи такого обліку: частина даних фіксувалася в спрощеному порядку, деякі процеси проходили в екстремальних умовах, а масштаб поставок і переміщень зброї виявився безпрецедентним. За оцінкамиSmall Arms Survey та інших експертів, на сьогодні в Україні може перебувати до 4–5 мільйонів одиниць стрілецької зброї та боєприпасів, з яких значна частина перебуває поза цивільною системою обліку або може становити ризик потрапляння до нелегального обігу.

    Europol у флагманському звіті EU-SOCTA 2025 прямо зазначає: «Поточний збройний конфлікт в Україні є джерелом все нових загроз для нашої внутрішньої безпеки. […] Ми також повинні бути готові до нових викликів після закінчення цієї війни, таких як збільшення контрабанди зброї та боєприпасів з України.»

    У ширшому контексті Europol також попереджає, що нелегальна торгівля зброєю вже формується і може посилитися після завершення війни. Це підкреслює необхідність превентивних заходів та обміну даними для запобігання витокам у європейські кримінальні мережі. Саме тому міжнародне співробітництво, системи маркування, відстеження та обміну інформацією стають не менш важливими, ніж фізичне вилучення зброї.

    INTERPOL уже використовує міжнародну систему iARMS для пошуку викраденої та незаконно переміщеної зброї, тоді як Europol регулярно аналізує маршрути її нелегального обігу. Для України це означає, що ефективний контроль необхідно вибудовувати ще до завершення війни, інакше через кілька років українська зброя може почати фігурувати в розслідуваннях організованої злочинності по всій Європі.

     

  • Випробування єдності: як війна змінила українське суспільство і чи можливо знову об’єднатися

    Випробування єдності: як війна змінила українське суспільство і чи можливо знову об’єднатися

    Повномасштабне вторгнення в лютому 2022 року спричинило в Україні справжній вибух національної єдності. Мільйони людей стали плечем до плеча: масове волонтерство, допомога армії, готовність до будь-яких позбавлень і взаємна підтримка стали нормою життя. У перші місяці війни суспільство демонструвало найвищий рівень згуртованості, який експерти порівнювали з національним пробудженням.

    Проте в міру затягування конфлікту, зростання втрат, економічної кризи та постійного психологічного тиску ситуація радикально змінилася. Накопичені десятиліттями внутрішні суперечності вийшли на поверхню, а втома й нерівномірний досвід війни почали роз’їдати колишню згуртованість. Соціологи Київського міжнародного інституту соціології (КМІС), Центру Разумкова та інших установ зазначають: суспільство зберігає значну стійкість, але ознаки втоми, зниження довіри до окремих інститутів і напруги між групами населення зростають.

    Соціальні відмінності та їхній вплив на суспільство

    Війна розділила українців за різними «шарами» переживань, що стало головною причиною взаємного непорозуміння. Військовослужбовці, їхні родини та мешканці прифронтових регіонів щодня живуть під обстрілами, у постійній небезпеці та з відчуттям, що кожен день — це боротьба за виживання. У відносно спокійних тилових районах люди частіше стикаються з економічними труднощами, невизначеністю та опосередкованими наслідками. Це породжує відчуття несправедливості: військові іноді відчувають, що частина суспільства продовжує жити в більш звичному ритмі, а цивільні — накопичену втому від стресу.

    За даними КМІС на початок 2026 року, лише близько 20% очікують швидкого завершення війни, але 65% заявляють про готовність терпіти стільки, скільки потрібно. Соціолог Антон Грушецький підкреслює, що багато хто морально й фізично виснажений після чотирьох років у режимі виживання. Водночас 61% українців вважають, що суспільство долає суперечності й рухається до єдності (зростання з 53% у грудні 2024 року), хоча 33% бачать заглиблення розломів.

    Особливо вразливим шаром стали внутрішньо переміщені особи (ВПО). Станом на кінець 2025 — початок 2026 року за даними МВФ та МОМ офіційно зареєстровано й оцінено близько 3,7–4,6 мільйона людей (з урахуванням незареєстрованих — значно більше). Багато хто втратив житло, роботу й звичне життя, залежить від державної допомоги, яку отримує лише близько чверті нужденних, і стикається з серйозними бар’єрами в працевлаштуванні та інтеграції в нові громади. Близько 69% ВПО відзначають негативний вплив війни на психічне здоров’я. Мешканці приймаючих регіонів іноді сприймають переселенців як додаткове навантаження на ресурси, а самі ВПО відчувають відчуження та стигму.

    Це класичний приклад взаємного нерозуміння: різні «реальності війни» призводять до претензій («чому ви не на фронті» чи «чому ви не допомагаєте більше»), навіть за збереження спільного патріотизму. Різні шари — фронтовики, ВПО, тилові жителі, ветерани, родини військових — живуть у паралельних світах із різними щоденними ризиками, втратами та очікуваннями.

    Соціально-економічні фактори та зовнішній вплив агресора

    Посилення соціальної нерівності та бідності лише поглиблює розломи. За оцінками Світового банку, рівень бідності у 2025 році становив близько 36,9%, а коефіцієнт Джині (показник нерівності) зріс з 0,41 у 2023 році до 0,50 у 2025-му — це помітне розшарування. На цьому тлі демонстративне багатство окремих представників еліт сприймається як ляпас. Корупційні скандали особливо болісно б’ють по відчуттю справедливості: люди готові терпіти позбавлення, але не цинізм тих, хто живе за іншими правилами.

    Хронічний стрес став справжнім «тихим руйнівником» згуртованості. У 2024–2025 роках 87% українців стикалися зі стресовими ситуаціями (лише 10% — ні з однією). Високий рівень втоми проявляється в дратівливості, пошуку винних усередині країни та зниженні емоційної стійкості. Негативні емоції переважають, проте водночас зміцніла горизонтальна солідарність — «любов до своїх». Перехід від початкового шоку до «рутинізації війни» має високу ціну, як зазначають дослідження Разумкова та КМІС.

    Агресор майстерно використовує ці тріщини в межах своєї гібридної стратегії. Він веде не лише військові дії, а й потужну інформаційно-психологічну кампанію, акцентуючи увагу на мобілізації, корупції, нерівності, втомі, регіональних відмінностях і «зраді тилу». Через соціальні мережі, дезінформацію, ботів і провокації пропаганда розпалює взаємні звинувачення, посилюючи відчуття, що «свої гірші за ворога». Аналітики відзначають класичний принцип «розділяй і володарюй» у цифрову епоху: ефективність висока саме тому, що спирається на реальні проблеми. Мета — підірвати мораль, знизити підтримку опору та міжнародну допомогу. Це когнітивна війна, де внутрішні розломи стають зброєю, часом ефективнішою, ніж прямі удари.

    Багато суперечностей мають довоєнне коріння, але війна зробила їх критично небезпечними. Реінтеграція ветеранів (уже понад 1,2 мільйона осіб, а в перспективі — до 5–6 мільйонів разом із сім’ями) — наступна велика перевірка. Проблеми з посттравматичним стресовим розладом, здоров’ям, працевлаштуванням (58% працюючих ветеранів, але 42% активно шукають роботу — у два рази більше, ніж серед неветеранів; багато хто стикається з бар’єрами) та відчуттям відчуження можуть створити нову лінію розлому між «теми, хто воював», і рештою суспільства. Дослідження показують, що 73% ветеранів потребують психологічної підтримки, а 30% не можуть знайти стабільну роботу.

    Уроки інших країн

    Подібні виклики добре відомі з досвіду інших держав. Після війни у В’єтнамі багато американських ветеранів зіткнулися з серйозними труднощами реінтеграції: за даними довгострокових досліджень, довічне поширення ПТСР серед чоловіків, які служили в театрі бойових дій, сягало близько 30%, а значна частина відчувала проблеми з соціальною адаптацією, сім’єю, працевлаштуванням і відчуттям відчуження від суспільства, яке не завжди розуміло їхній досвід. Це призвело до довгострокових наслідків для психічного здоров’я та соціальної згуртованості.

    Після Другої світової війни Франція та Німеччина, пройшовши через глибоку ворожнечу, змогли побудувати успішне примирення завдяки економічній інтеграції (початок з Європейського об’єднання вугілля та сталі 1951 року) та політичним крокам, таким як Єлисейський договір 1963 року. Це заклало основу європейського співробітництва й перетворило колишніх ворогів на ключових партнерів. У Північній Ірландії та Південній Африці механізми правди й примирення (Truth and Reconciliation Commission у ПАР) допомогли знизити напругу після тривалих конфліктів, хоча процес потребував часу, символічних жестів та економічних заходів. На Балканах після югославських війн примирення просувається повільно: зберігаються націоналістичні наративи, проблеми з правосуддям і довірою, що підкреслює, наскільки важливе своєчасне втручання держави та суспільства.

    Чи можливе нове об’єднання?

    Незважаючи на всі виклики, повна необоротність розладу — це не вирок. Дані соціології демонструють стійкість суспільства: довіра до Збройних Сил залишається високою (94% наприкінці 2025 року), більшість зберігає віру в спільну мету та готовність продовжувати опір. Експерти Центру Разумкова, КМІС та міжнародні аналітики сходяться на думці, що згуртуватися знову можливо — через системні зусилля: прозору боротьбу з корупцією, підтримку вразливих груп (включаючи ВПО), комплексну програму реінтеграції ветеранів, економічне відновлення та чесний діалог між різними шарами суспільства. Ключовими елементами стануть визнання різного досвіду війни при розумінні спільної відповідальності, посилення медіаграмотності для протидії пропаганді та створення відчуття справедливості.

    Історичний досвід підтверджує: суспільства, що пережили тяжкі випробування, часто виходять більш зрілими та згуртованими, якщо активно керують внутрішніми розломами. Початкове єднання 2022 року яскраво довело потенціал нації.

    Внутрішні напруження — це реальність затяжної війни. Однак здатність визнати проблеми, справедливо їх вирішувати та зберігати солідарність може стати не лише запорукою перемоги й успішного післявоєнного відновлення, а й фундаментом нової, більш стійкої України.